Короткий зміст теми

1. Мова - явище суспільне. Мова твориться протягом довгого історичного періоду. У ній відкладається досвід усіх сфер діяльності народу і завдяки йому передається з покоління у покоління.

Мова - це система фонетичних, лексичних і граматичних засобів, яка є знаряддям висловлювання думок, почуттів, волевиявлень, і яка служить важливим засобом спілкування людей. Вона створює органічну єдність із мисленням, тому що мова без мислення не існує.

Мова є: 1) універсальним засобом навчання і спілкування людини; 2) енциклопедією людського досвіду; 3) першоосновою нагромадження культурних цінностей, 4) засобом вираження змісту культури, 5)способом введення окремої людини у процес суспільного культурного розвитку; 6) одним із компонентів духовної культури суспільства; 5) засобом координації всіх виробничих процесів; 6) функціонуючою системою, нерозривно звязаною з усіма галузями життя.

Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови; мова в дії; мовний процес у його формах і видах (говоріння, письмо, слухання, читання), мовчазна розмова із самим собою, обдумування свого чи сприйнятого від інших повідомлення; 2) вияв процесу формування ( а не втілення) думки, вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 3) засіб конкретизації (мовного) спілкування.

Функціонально мова характеризується як засіб мовлення, як процес і результат функціонування мовлення.

Мовлення можна розглядати з двох боків: психофізичного та лінгвістичного. У творенні мовлення як психофізичного явища бере участь мовленнєвий апарат і центральна нервова система, яка регулює процес мовлення. Мовлення - це пізня функція головного мозку, окремі частини якого “спеціалізуються”, виконуючи різні призначення; це приведення органів мовлення в рух, забезпечення розуміння свого мовлення і мовлення іншої особи. Із лінгвістичного боку мовлення розглядають як діяльність мовця, який використовує засоби мови для спілкування з іншими членами певного мовленнєвого колективу або звертання до самого себе. Для цього існує мовлення зовнішнє (вголос) і внутрішнє (мовчки, “про себе” ). Уперше взаємозвязок між мовою і мовленням відмітив швейцарський лінгвіст Фердінанд де Соссюр: “Без сумніву, обидва ці предмети тісно між собою звязані. Мова необхідна, щоб було зрозумілим мовлення і виконувало певну дію; мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб встановилася мова; історичний факт: мовлення завжди передує мові”.

2. Отже, мова і мовлення взаємоповязані. Мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення. Мова - це передусім система засобів спілкування і пізнання, а мовлення - це не тільки мовні засоби, а й висловлені за їх допомогою думки, почуття, спонукання.

Мова є спільною для всіх, хто нею користується. Мовлення ж завжди індивідуальне. У мовленні людей наявні неповторні риси. Це пояснюється тим, що мовні засоби кожен із нас застосовує по-своєму. У процесі мовленнєвої діяльності відбувається розвиток і збагачення мови. Якщо мовленнєва діяльність засобами певної мови припиняється, тобто мова виходить з ужитку, то зупиняється і розвиток мови і вона переходить у розряд мертвих. Такими мовами, наприклад, є латинська і старогрецька, давньоруська і староанглійська, санскрит тощо.

3. Мовна система реалізується у процесі її функціонування , тобто в мовленні. Мовлення - це діяльність людей, які використовують засоби для спілкування. Нерідко використовується термін “мовленнєва діяльність”, цим підкреслюється той факт, що мовлення - процес, у якому можуть бути виділені окремі його елементи - мовленнєві дії. Якщо мовленнєва діяльність - поняття абстрактне, узагальнене, то мовленнєва дія - поняття конкретне, звзане з конкретною ситуацією і володіє закінченістю.

Мовленнєва діяльність - це говоріння, слухання, читання, письмо. Мовленнєва діяльність складається з трьох частин: мотиваційно-спонукальної, аналітико-синтетичної і виконавчої. У мовленнєвій діяльності тісно переплітаються факти мови, мовлення і позамовні чинники.

4. Відповідно до функцій розрізняють зовнішнє і внутрішнє мовлення.

Внутрішнє мовлення - це мовне оформлення думки без її висловлювання, усного чи писемного. Процес внутрішнього мовлення протікає з великою швидкістю; воно неоднакове і розрізняється ступенем мовної сформованості залежно від її мети.

У житті сучасної людини внутрішнє мовлення відіграє досить важливу роль як засіб теоретичної, пізнавальної діяльності: людина внутрішньо усвідомлює й осмислює інформацію, постійно через рецептори, що поступають із зовнішнього світу, мовчки читає і переробляє почерпнуті з книг відомості, приходить до певної думки. Внутрішнє мовлення призначене тільки для самого себе, і субєкт, який думає, розуміє себе буквально “з півслова”; воно фрагментарне, уривчасте, дуже динамічне, позбавлене граматичного оформлення.

Зовнішнє мовлення класифікується за різними ознаками. Розрізняється: усне і писемне мовлення, монологічне й діалогічне. Розрізняють різні стилі мовлення, різні за жанрами тексти.

Мовленнєва діяльність поділяється на такі види й підвиди: 1) сприймання мовлення: слухання, читання; 2) продукування мовлення: говоріння, письмо.

Як і всі види мовленнєвої діяльності, слухання має мотиваційну частину (мету), аналітико-синтетичну (сприймання, розуміння), виконавчу (наступного говоріння, прийняття рішення на основі одержаної інформації). Сприймаючи початок думки, потрібно передбачити, що буде сказано далі. І в тому випадку, якщо ця гіпотеза неправильна, потрібно висувати нову. У своєму здогадуванні насамперед треба орієнтуватися на ситуацію спілкування, на мовні засоби - синтаксичні структури, їх лексичне наповнення, граматичне оформлення, а також на інтонацію, тон, міміку, жести мовця, на орієнтири, адекватні тим, які у внутрішньому мовленні утримують смисл речень і тексту в цілому (ключові слова, наочні образи). Треба зберігати в памяті початок висловлювання, щоб зрозуміти зміст і смисл висловлювання. У процесі слухання важливе здогадування, смислова орієнтація, еквівалентні зміни.

Читання, як вид мовленнєвої діяльності, здійснюється переважно мовчки. Розрізняють різні види читання: ознайомлювальне, вивчаюче, пошукове, вибіркове, оглядове.

Переважно, вивчаючому і пошуковому читанню передує оглядове, а також ознайомлююче з метою ознайомлення зі спільним змістом книги, її автором, змістом частин або параграфів. Вивчаюче, пошукове й ознайомлююче читання розвивається у процесі самостійної роботи з книжкою і має свою технологію. При вибірковому або пошуковому читанні опрацьовується матеріал із декількох книг, зіставляючи його, роблячи висновки.

Говоріння має трискладову структуру: мотив, аналіз-синтез, виконання. При підготовці до говоріння мовець виходить із того, чи цікава, чи потрібна співрозмовникові тема розмови. При реалізації задуму у висловлюванні добираються слова, що найбільш точно передають думку мовця. Їх потрібно не тільки промовляти, але й утримувати в памяті уже сказане. Те ж відбувається і з цілим текстом висловлювання. Мовцю потрібно памятати початок промовленого тексту, тому він зберігається у внутрішньому мовленні, де слова заміщені наочними образами і плануються смислові віхи продовження тексту. Плануючи, потрібно намітити основну тезу тексту, обдумати, як її розкрити, тобто визначити основу тексту, його початок (вступ) і закінчення (висновки, кінцівку). Зміст висловлювання можна виразити не тільки з допомогою лексичних значень і їх сполучень, але й інтонації, яка членує текст і робить мовлення емоційним, зверненим до співрозмовника.

Письмо - продуктивний вид мовленнєвої діяльності, який має ті ж механізми, що й говоріння. Однак думки у письмовому мовленні передаються тільки з допомогою мовних засобів. Використовуються такі види письма - письмо-слухання і письмо-читання. Коли слухають і пишуть (написання диктантів, переказів, планів, тез, конспектів, лекцій) або коли читають і пишуть (плани, тези, конспекти, анотації, реферати). Записи не тільки зберігають прочитаний або прослуханий матеріал, але й допомагають його засвоїти. Тому з навчальною метою широко використовуються такі види записів, як тези, план, конспект.

5. Між усним і писемним мовленням спостерігаються певні відмінності. Писемне мовлення:

- є вторинним стосовно до усного мовлення, оскільки виникло пізніше, ніж усне;

- фіксується графічними, матеріальними знаками і сриймається зором; самі по собі ці графічні знаки неоднорідні - серед них є літери українського алфавіту, цифри, різні наукові символи, умовні позначки, малюнки;

- дає можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження і відтворення чийогось мовлення у просторі й часі ( тобто значно пізніше того, як воно було висловлене);

- воно монологічне;

- відзначається більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне;

- у ньому відсутні такі супровідні елементи, як жести, міміка, інтонація, які наявні в усному мовленні.

Усна форма мовлення відрізняється від писемної матеріальною формою реалізації: вона твориться мовним апаратом і сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як “ланцюжок” грфічних знаків).

Особливість усного мовлення - спонтанність, а залежно від ситуації і форми - підготовленість або непідготовленість. Усне мовлення характеризується надлишковою інформацією. Однак взаємовідношення усного і письмового мовлення у житті сучасних людей досить складні: спостерігається збільшення ролі писемного мовлення і вплив його на усне мовлення, що не завжди призводить до його збагачення. Порівнюючи ці два види мовлення, ми бачимо, що за ступенем уживання явно переважає усне мовлення; однак кількість зафіксованих усних текстів (звукозаписів) поки що невелика у порівнянні з писемними - книжками, журналами, рукописами тощо. Писемне мовлення завжди вважалося правильним, зразковим, його вивчали мовознавці. Усне ж почало вивчатися порівняно недавно.

За характером породження усне діалогічне мовлення завжди менш підготовлене, ніж усне чи писемне монологічне, оскільки в діалогічному мовленні більше безпосередності, стихійності, випадковості, ніж у монологічному. Писемне мовлення - це мовлення підготовлене. Воно строгіше, повніше за змістом, переважно відповідає літературній нормі. У ньому точніший вибір слів, складніші речення тощо. В усному мовленні синтаксис простіший, часто трапляються повтори, еліпси (пропуски елементів висловлювання), вигуки тощо. Усне мовлення володіє засобами звукової виразності: інтонацією, темпом, висотою, тембром, паузами, логічними наголосами, силою звучання. Крім цього, усне мовлення може супроводжуватися жестами й мімікою.

Різноманітні норми усного та писемного мовлення: до усного мовлення предявляються орфоепічні вимоги, до писемного - орфографічні й пунктуаційні, а до рукописного варіанту - ще й каліграфічні.