Короткий зміст теми

1. Мова є неоціненним духовним багатством, у якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру й традиції. Вона є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів, є формою буття. Як безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною, мова є засобом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння. Вона сприяє виявленню і задоволенню матеріальних та духовних потреб людей, обєднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись із уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість та культуру нації. У результаті із загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант - добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом й естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але у безсмерті мови є й частина безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя народу.

Мова - найважливіший засіб спілкування людей. ЇЇ основною, провідною функцією є спілкування, повідомлення, оскільки людині завжди потрібно щось повідомити іншим, передати свої думки. Це функція комунікативна.

Мова безпосередньо звязана з мисленням.Через мову людина формує свої думки і робить їх надбанням інших. Адже думка лише тоді стає реальністю, коли вона виражена у словах. Отже, наступною функцією мови є мислеоформлююча, або пізнавальна.

Учені виділяють ще кілька функцій мови: перцептивну, що сприймається органами чуття (усна - слухом, письмова - зором), розрізнювальну - розрізняє людина значущі елементи рідної мови (пити - лити, кит - кіт), називну - її виконують тільки словами, що називають предмети, явища тощо (Київ, стіл,ода), експресивну (емоційну) - ( Геть!),( Ластівко моя!). У мовленні усі функції поєднуються.

2. Мова є засобом спілкування між людьми, тобто засобом вираження і передавання почуттів, думок, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто передавати те, що виражається, наприклад, мімікою чи дорожніми знаками, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою у повноті вираження.

Мовне спілкування має складну соціопсихологічну природу, що грунтується як на внутрішньому психологічному прагненні індивіда до контактів, так і на необхідності спільної діяльності групи чи колективу для виконання певних соціальних завдань. Воно передбачає усвідомлення людиною своєї ролі залежно від того, з ким, за яких обставин, з якою метою спілкується людина, і з урахуванням цього добирає комунікативно-виражальні засоби, дотримується певного стилю під час висловлювання.

Українська мова, будучи засобом спілкування багатомільйонного і багатонаціонального народу, набуває дедалі більшого поширення серед народів світу. Вона сприяє вкладові нашої країни у скарбницю світової культури й відкриває доступ до духовних багатств рідної землі.

3. Сьогодні, коли в житті українського народу йде переоцінка моральних та етичних цінностей, відроджується національна свідомість, мова набуває великого значення. Але інформаційні потоки у сучасній Україні протікають річищами двох мов - української та російської. Це - історична реальність, яку треба визнавати, як би вона емоційно не оцінювалася.

Сталінській деспотії не вдалося знівелювати етнопсихологічні особливості переважної більшості українців. Але ця більшість розташована на території України зовсім не рівномірно. Так, якщо Галичина відзначається високим рівнем національної культури, яка тільки загартувалася у боротьбі з тоталітарним режимом, то, наприклад, для багатьох неросіян Донбасу характерний високий рівень денаціоналізації.

Питання про те, що кожний громадянин повинен у певний строк оволодіти українською мовою, є вмотивованим і не суперечить міжнародним стандартам прав людини.

Так що ж можна зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації в Україні? Очевидно, потрібні значно динамічніші заходи, терпляча, довготривала, але неодмінно результативна робота. Працювати ж доведеться не тільки з тими, хто українську мову знає, хто нею дорожить, але й із тими обкраденими, мовно недовченими, в кого громадянська й національна свідомість сьогодні ледь-ледь пробуджується.Не варто забувати, що українці виростали в умовах національної дискримінації, поширених настроїв національного нігілізму. Вступаючи в життя духовно озлиднілими, вони були - часто не з власної волі - позбавлені знань із рідної мови й героїчної історії свого народу. А мова й історія - це єдине ціле, один кровообіг, то ж і відроджувати їх маємо одночасно. Необхідно відродити в наших сучасних українців генетичну память, почуття гордості за свою Батьківщину, щоб до збайдужілих душ торкнутися запашним зіллям рідного слова.

Із цією метою розроблені заходи щодо створення сприятливих умов для учнів неукраїнської національності для вивчення української мови. Значною мірою вдосконалені шкільні програми й підручники, видано ряд нових методичних посібників, налагоджено випуск діафільмів і кінофільмів, у школах працюють класи з поглибленим вивченням української мови.

Важливим було прийняття закону, за яким українській мові було надано статус державнї. Державність мови є великим стимулом послідовного усунення наявних деформацій і перекручень у використанні й вивченні української та російської мов. Нарешті, статус державної мови викликав творчі пошуки мовознавців, психолінгвістів і методистів.

4. Мова - це наша історія, творцем і носієм якої є народ. Українська літературна мова почала функціонувати дуже давно - вже з ХІ ст. ми маємо памтки її, скажімо збірник Святослава 1073р.

Постала ця мова на грунті мови старословнської, тобто староболгарської, яка прийшла до нас разом із християнством. Ця старословянська (болгарська) мова функціонувала у нас вісім століть, до ХІХ століття; разом із тим появилася в нас і думка, що писати книжки можна тільки старословнською мовою; писати іншою мовою було гріх, і на це не відважувалась жодна людина. Ось чому в найстаріших наших памятках годі шукати виразних прикмет української мови.

Поруч із цією літературною мовою була жива народна українська мова. Вона вперто стукала до літературної і все-таки ввійшла туди; про це нам виразно свідчить така українська памятка, як “Слово о полку Ігоревім” із ХІІ ст.

Проте тільки з ХУІ ст. народна українська мова одержує право вільно увійти до мови літературної. І в ХУІ ст. утворилася так звана “словяно-руська” мова. Великий вплив на українську мову мала польська мова, яка в той час була державною.

У ХУІІ ст. жива мова ще більше входить до літературної.

Із половини ХУІІ ст., з часу приєднання України до Москви, українці понесли у Московщину свою літературну мову.

У 1798 році вийшла “Енеїда” Котляревського, вона стала могилою для старої нашої мови.

Учені цього часу (П.С.Паллас, М.П.Качановський, М.Греч) називали українську мову “малороссийское наречие”, яке утворилося на основі польської і російської мов. Відомий російський історик М.М.Карамзін називає нашу мову варварською - ні російською, ні польською. Не дивно, що в 1863р. міністр Валуєв авторитетно заявив, що “никакого малороссийского яз?ка не б?ло, нет и б?ть не может”.

Але одночасно з названими були й протилежні висловлювання. У 1815 році відомий польський вчений Бандтке писав:”Яз?к малороссийский ( котораго столица есть Киев) никак не уступающий в старшинстве великороссийскому, не может б?ть наречием сего последняго... И хотя немц? уверяют, якоб? малороссийское наречие есть не что иное, как русский яз?к, испорченн?й примесью к нему польского, несмотря на то, малороссийское наречие старее многих других, ибо Киев процветал уже в то время, когда Москва не существовала...”

О. Левшин у 1816 р. пророкував українській мові славу. Відомий історик Бантиш-Каменський писав, що несправедливо говорять, нібито українська мова - це “наречие, которое обязано своим происхождением влиянию яз?ка польского”.

Професор Срезнєвський у 1834р. писав про українську мову, що”?тот яз?к есть один из богатейших яз?ков словянских, что он едва ли уступает богемскому в обилии слов и в?ражений, польскому в живописности, сербскому в приятности, может сравниться с яз?ками, образованн?ми по гибкости и богатству синтаксическому, - яз?к по?тический, муз?кальньій, живописн?й”.

Українська філологічна наука завжди буде вдячна академіку А.Соболевському, який своїми переконливими і справедливими твердженнями поставив її на непохитний, справді науковий грунт.

Заборона українського слова болючими ранами зоставалась на невмирущому тілі української культури, лишилась тими ранами, що витягували живі соки з організму, що невпинно точили його, зупиняли і псували йому зріст...

І все-таки, незважаючи на заборони, українська мова утвердила себе у творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основяненка, Т.Г.Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки.

ХІХ і ХХ століття - тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій, утисків, зневажання. Але український народ зберіг свою мову. У цьому йому допомагала українська інтелігенція - репресована, знищувана, розстрілювана, ганьблена, але нескорена.

Період історії України з 1917 року й донині не був однозначним для розвитку української мови. Проголошена після Жовтня політика розвитку національних мов і культур не була послідовною.

Поступово втрачалися демократичні завоювання, поширювалася русифікація в національних республіках СРСР. Українська мова як споріднена з російською зазнавала особливо інтенсивного витіснення зі сфер суспільно-політичного життя, що ставало небезпечним для її повноцінного функціонування.

Гарантією успішного розвитку української мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу. Естафету подвижництва на ниві культури перейняли сучасні письменники та інші культурні діячі: Д.Павличко, І.Драч, Л.Костенко, І.Дзюба та ін.

Досить важливим для української мови є документ “Про Державну програму розвитку української мови на Україні на період до двотисячного року”. У цій програмі говориться, що “українська мова - це мова багатомільйонного народу, що стала однією з найбагатших мов світу і може задовольняти потреби суспільства у спілкуванні, розвитку культури, освіти і техніки”. Тому нічим не виправдане звуження сфери функціонування мови корінного населення в державному, економічному, політичному та громадському житті. Демократизація суспільства ставить вимогу відродження української мови.

5. Мова не лише засіб творення культури, а й складова частина цієї культури. Кожне суспільство дбає про свою мову, якою здійснюється спілкування, нагромаджуються і передаються знання, створюються художні цінності. Для розвитку національної культури важливо, щоб інформативна /комунікативна/ , пізнавальна (нагромаджувальна) та художня функції мови реалізувалися певною мірою. Якщо порушується рівновага у використанні якоїсь із функцій мови, порушується цілісність культури.

Із культурою мови насамперед повязують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Проектуючись на певну систему, культура мови утверджує лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності); граматичні (вибір правильного закінчення, синтаксичної форми); стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкуванн); орфоепічні (вимова) й орфографічні (написання) норми.

Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується.

Мовна культура починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контакті з іншими мовами. Проголошуючи думку “Мовна культура - загальна культура людини”, маємо дбати про такі морально-етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національна самосвідомість, які стають реальністю тільки при активному ставленні до слова, коли існує постійна потреба шліфувати свою мову, вчитися слухати і сприймати слово, володіти ним як засобом вираження думки.

В.О.Сухомлинський сказав про мовну культуру такі слова:”Без поваги, без любові до рідногослова не може бути ні всебічної вихованості, ні духовної культури. Мовна культура - це живий, живодайний корінь культури розумової, всього розумового виховання, справжньої інтелектуальності”.