4.1. Загальні відомості

Як галузь прикладного мистецтва виробництво виробів зі скла було особливо розвинуте в Древньому Єгипті, Сирії, Фінікії, Китаї. Винахід склодувного способу в середині I століття до н.е. у Сирії, а також підвищення температури варіння скла дозволили одержувати прозорі й тонкостінні вироби. Особливо високого розвитку виготовлення скляних виробів досягло у Венеції XVI ст., потім у Богемії і Англії ХV ст. (кришталь), у Франції кінця XIX ст. (напівпрозоре кольорове скло). На Русі склоробство було розвинуте ще в домонгольську епоху, але потім це виробництво було забуте. Справжній розквіт російського склоробства почався лише в середині XVIII ст., коли М.В. Ломоносов розробив дешеві способи одержання кольрового скла. Розвиток науки і техніки у ХХ сторіччі привів до розвитку виробництва виробів з мінеральних розплавів широкої номенклатури, з різними властивостями і призначенням.

Склом називають аморфні тіла, одержувані шляхом переохолодження розплавів, які у результаті поступового збільшення в'язкості набувають механічні властивості твердих тіл.

До ознак склоподібного стану речовини відносять: відсутність чіткої температури плавлення, гомогенність та ізотропність структури. У будівництві застосовують винятково силікатне скло, умовний склад якого залежно від виду і призначення містить наступні оксиди (у % за масою): SiО₂ – 64-73, Na₂О – 10-15; К₂О – 0-5; СаО – 2,5-26,5; MgО – 0-4,5; Аl₂О₃ - 0-7,2; Fе₂О_{3 –} 0-0,4; SО₃ – 0-0,5; B₂О₃ – 0-5.

Коливання вмісту зазначених оксидів у складі скломаси дозволяє керувати технологічним процесом і надавати склу нові властивості, наприклад, прискорити процес варіння скла, знизити температуру плавлення, надати блиск, поліпшити світлопропускання, підвищити хімічну стійкість та інші експлуатаційні характеристики скла.