Короткий зміст теми

1. Найважливішими жанрами публічного мовлення є доповідь, промова, лекція, бесіда, дискусія.

Доповідь - одна з найпоширеніших у нас форм публічних виступів. Політична доповідь; як правило, виголошується партійним діячем, а тому є програмною. У політичній доповіді наявні елементи, властиві агітації і пропаганді.

Звітна доповідь - це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує й оцінює її результати.

Ділова доповідь - це документ, який містить виклад певних питань з висновками й пропозиціями; на відміну від інших документів, така доповідь призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. У такій доповіді ставляться і розвязуються назрілі в певній галузі життя проблеми і часто визначається практична мета.

Промова - це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах; вона охоплює значну тему, яка хвилює слухачів.

Мітингова промова має гостро політичний характер і присвячується завжди злободенній проблемі.

На мітингу виступає переважно не один, а кілька ораторів, і кожен з них виголошує коротку промову. Така промова повинна бути гарячою, закличною; оратор повинен говорити вільно й звертатися насамперед до почуттів своїх слухачів.

В усіх випадках вона повинна відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонації і високим пафосом.

Крім мітиногових, є ще промови судові, дипломатичні, виборчі та ін.

Агітаційна промова має основне завдання - розяснити щось, зорієнтувати в чомусь; вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Досвідчений промовець завжди памятає про необхідність психологічного впливу на своїх слухачів, тому й користується яскравими образними засобами.

Ювілейна промова присвячується певній даті, ювілеєві підприємства, організації, установи, а може бути виголошена і на честь окремої особи, яка має заслуги перед народом. Промова на честь окремої особи переважно коротка, урочиста, пафосна, а водночас і сердечна, дружна: вона містить схвальні відгуки про ювіляра, висловлює добрі побажання. У таких промовах жарт, дотепна характеристика якоїсь риси ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії є обовязковою їх рисою, це окраса їх.

Лекція є також однією з форм пропаганди. Найважливішою її ознакою є науково-теоретична база, що й зближує лекцію з іншими формами пропагандистських висупів. Тема, мета й основна проблема лекції - це три моменти, без точного визначення яких неможливий успішний публічний виступ. Від них залежить і ступінь дійовості лекції; ці три моменти визначають і характер добору матеріалу.

У вступній частині лекції важливо пояснити, чому це питання є актуальним і в ньому необхідно розібратися, у звязку з чим воно виникло, чому потрібне саме цій аудиторії.

Основна частина лекції, за свідченням психологів, може містити не більше семи вузлових питань або значних за обсягом смислових частин.

Огляд (міжнародний огляд) - це публічний виступ, у якому освітлюються події за певний (порівняно невеликий проміжок) час.Такий виступ має інформаційно-коментарський характер. Тут окремі події, факти, державні і політичні діячі та ін., згадуються досить побіжно; важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду.

Бесіда - це типово агітаційний виступ; проводиться вона, звичайно, з великою кількістю учасників і охоплює порівняно незначне коло питань. Агітатор просто, стисло й дохідливо викладає основні положення своєї теми, відповідає на запитання, які виникають у слухачів під час бесіди, намагається викликати їх самих на розмову.

Дискусія - це різновид колективного обговорення суспільно важливих або наукових питань.

Ведучий, відкриваючи дискусію, повинен обовязково підкреслити, що кожний присутній має право висловлювати свою точку зору, заперечувати будь-якому виступаючому, сперечатися з ним, не допускаючи грубощів. Мета дискусії - в полеміці.

Полеміка - це публічна суперечка з метою захистити свою точку зору і спростувати точку зору опонента. Тоді як дискусія - це публічна суперечка з метою захистити свою точку зору і спростувати точку зору опонента. Тоді, як дискусія - це публічна суперечка з метою добитися істини шляхом зіставлення різних точок зору з обговорюваних питань.

2. Чому виступ одного оратора хвилює і справляє сильне враження, а виступ іншого втомлює слухачів і змушує їх нудитися?

Не применшуючи ролі індивідуальних природних даних і здібностей в ораторському мистецтві, слід особливу увагу звернути на роль підготовчої роботи у досягненні ораторської майстерності. Ціцерон підкреслював, що ораторами не народжуються - ораторами стають. Відомий юрист, адвокат і оратор Ф.Н.Плевако іноді складав до восьми варіантів своєї наступної промови, а потім виголошував новий, десятий варіант.

У чому полягає підготовка до публічного виступу? Які основні її етапи?

Виділяють такі найважливіші етапи підготовки кожної промови: визначення цільової настанови промови, збирання матеріалу, продумування логічної послідовності промови, вдосконалення культури мовлення, психологічна підготовка до виступу, добір технічних засобів та наочності.

Цільова настанова промови

Знаючи тему виступу, оратор насамперед визначає цільову настанову промови. Він коротко формулює основні ідеї майбутнього виступу, зясовує для себе, що саме він хоче повідомити слухачам, у чому переконати їх.

Кожний виступ має освітню, інформативну і виховну сторони. І саме поєднання у лекції двох цих засад - загальноосвітньої і виховної - допомагає досягти бажаної ідейної спрямованості промови.

Готуючись до виступу, оратор повинен зясувати, який характер майбутньої аудиторії, рівень її знань загальної культури, уявляти собі віковий склад слухачів, їхні інтереси.

Збирання матеріалу

Від якості і широти зібраного матеріалу залежить обізнаність оратора у даній темі. Широта і глибина знань мають вирішальне значення для успіху промови.

Матеріал, зібраний промовцем, має бути доброякісним. Для цього важливе вивчення першоджерел. Усі факти, цифри, імена, приклади, дати, цитати, які оратор збирається навести у своїй промові, мають бути ретельно перевірені.

Якісному і швидкому збиранню матеріалу допоможе вміння самостійно працювати над книгою.

“Точні знання зумовлюють точність висловлювання думки”, - підкреслював видатний теоретик красномовства П.С.Пороховщиков. Тому просто і зрозуміло говорить селянин про польові роботи, рибак - про море, скульптор - про мармур.

Успіх промови залежить від підготовки ілюстративного і документального матеріалу, засобів наочності, ТЗН тощо. Важливим етапом у підготовчій роботі оратора до виступу є відбір матеріалу. Ціцерон з цього приводу говорив, що добрий оратор не тільки той, хто знає, що треба сказати, а й той, хто знає, чого не треба говорити. Оратор добирає для повідомлення найважливіше і найпереконливіше.

Лекція не повинна бути перевантажена фактичним матеріалом - його має бути не більше, ніж для забезпечення розуміння питання. Відповідно добирається й ілюстративний матеріал.

Ілюструється лише те, що являє собою основу знань і без демонстрації чого аудиторія не розуміє основного з необхідною повнотою та ясністю.

Продумування логічної послідовності викладу

Після того, як матеріал до промови відібрано, завдання оратора полягає в тому, щоб підпорядкувати його виклад загальним логічним вимогам.

Промова має бути складена у вигляді детального логічного міркування. Кожна окрема частина цього міркування має бути викладена, як самостійне логічне ціле, а ці частини поєднані між собою в одне нерозривне ціле. Це означає розподіл матеріалу і визначення послідовності викладу його згідно з основними частинами виступу: вступом, головною частиною, закінченням.

Вступ має на меті привернути увагу аудиторії, активізувати думки слухачів, їхні почуття, збудити в них бажання не тільки слухати, а й міркувати.

Вступ має бути коротким і цікавим. Він відіграє особливо важливу роль у масовій аудиторії. Адже по ньому “зустрічають” оратора, лектора. Тому в масовій аудиторії промову чи лекцію доцільно починати з якогось яскравого факту, з ефективного риторичного прийому, який відразу міг би привернути до себе увагу слухачів.

У виступі нічого не має бути зайвого, такого, що може відвернути увагу слухачів від основної теми виступу. Кожна деталь має вести до розуміння основної ідеї промови.

Якої б форми вступ не мав, він повинен бути заздалегідь підготовлений. Це допоможе ораторові подолати хвилювання - “ораторську лихоманку”, - яку він відчуває перед виступом, робить початок промови чітким, упевненим. Щоправда, Сократ говорив, що хвилювання є вираз поваги до слухачів.

Найважливішою частиною промови є її головна частина, в якій оратор послідовно розвиває думку, веде слухачів до розуміння основної ідеї промови, застосовує різноманітні докази правильності положень, які він висуває, ілюструє їх прикладами, цифрами, наочними посібниками.

Від змістовної головної частини залежить успіх промови. Тому головна частина виступу має бути розкрита якомога повніше і на високому ідейно-теоретичному рівні. Це визначається глибиною постановки питання, широтою залучення матеріалу, звязком теми із сучасністю.

Виклад матеріалу головної частини має бути зосереджений навколо головних питань. Матеріал не варто подрібнювати, слід уникати зайвої деталізації, натомість зосередивши увагу на узагальненні найістотнішого.

Головна частина промови чітко поділяється на окремі розділи і підрозділи. Усі вони підпорядковані безпосередньому розвиткові теми. Це сприяє кращому засвоєнню і запамятовуванню змісту промови. Якщо ж головна частина дається у формі безперевного потоку і окремі частини промови зливаються, тоді важко вловити логіку мислення оратора.

У добре побудованій головній частині промови всі питання обєднуються єдиною провідною, “наскрізною” ідеєю, і це забезпечує логічність виступу.

У головній частині виступу оратор керується принципом розмірності, пропорційності її складових частин.

Кращі оратори античності вважали, що головна частина промови має складатися з “розповіді”, “доказів” і “спростування”.

У розповіді викладаються обставини справи або суть суперечки. Це має особливе значення у судових промовах. Проте майстерність оратора найяскравіше виявляється в доказах.

Давні теоретики красномовства розрізняли два види доказів: прості і штучні. До перших належать такі докази, які говорять самі за себе і не потребують дальших пояснень: фактичні дані, документи, цитати із законів, постанови, договори, заповіти, показання свідків тощо.

Штучні грунтуються на непрямих доведеннях, здогадках і припущеннях. На противагу прямим вони мають лише певний ступінь імовірності.

Спростування - це особливий вид доказів. Вони застосовуються там, де ораторові доводиться виступати після свого противника і він має справу із обвинуваченнями, вже висловленими. Тоді оратор може спрямувати свої заперечення на точно визначені пункти.

Оратор не може обійтися без короткого закінчення, в якому підводяться підсумки промови. Тут доцільно зробити висновки зі сказаного.

Закінчення може бути побудоване по-різному. У лекціях на етичні й естетичні теми, які часто досягають великої емоційної наснаженості, не варто закінчувати промову констатацією висновків. Тут краще зібрати їх в узагальнений образ.