Короткий зміст теми

Орфографією, або правописом, називають систему загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі усної мови на письмі.

Одиницею орфографії є орфограма - правильне написання, яке треба вибирати з ряду можливих. Орфограма буде в тому випадку, коли існує кілька варвантів написання, але з точки зору орфографії правильним є один. Наприклад: жи(е)ве, с(з)казати, запорізь(жсь)кий. Слова ми спочатку чуємо або вголос чи подумки промовляємо, далі розчленовуємо їх на звуки, а потім записуємо буквами. Але чи завжди букви точно відповідають звукам?

1. Найчастіше слова пишемо так, яе вони звучать у літературній вимові. Це фонетичний принцип написання слів. За цим принципом пишеться:

а) і в закритих складах: віз, кінь, сіно, ліс, гірка;

б) а на місці колишнього о перед складом з наголошеним а: багатий, хазяїн;

в) о,е після шиплячих: чорний, пшоно;

г) префікс с перед к,п,т,ф,х: списати, скрутити;

д) спрощені групи приголосних: проїзний, тижня;

е) чергування звуків у суфіксах прикметників, утворених від іменників: празький, ризький, чеський.

Морфологічний принцип полягає в тому, що на письмі зберігається написання значущих частин слова (морфем) незалежно від їх звучання в окремих формах чи споріднених словах. За морфологічним принципом пишуться:

1) букви на позначення ненаголошених голосних: весна-весни, зима-зимонька;

2) подвоєння при збігу приголосних: змінний, віддаль;

3) буквосполучення -ться /ц:а/, -шся /с:а/, -жся /зса/, -чся /цса/: робляться, миються, одягаєшся, наїжся, зважся, вибачся;

4) буквосполучення -стч-, -сьч-, -тч-, -зч- на позначення звукосполучен -шч-, -жч-, -ч-: невістчин, Тодосьчин, Мотузчин, тітчин;

5) буквосполучення -жц-, -шц-, -чц- на позначення звукосполучень /зц/, /сц/, /ц:/: книжці, мурашці, качці;

6) буквосполучення -жц-,-чц- на позначення звукосполучення /зц/, /ц:/ : переможці, хусточці;

7) букви на позначення дзвінких перед глухими і глухих перед джзвінкими: просьба, молотьба, легко.

Історичний, або традиційний, принцип полягає в тому, що слова передаються на письмі за традицією, як писалося раніше, хоч у сучасній мові такі написання ні вимовою, ні граматичною структурою не зумовлюються. За історичним принципом пишеться:

а) буква щ на позначення звуків /ш/, /ч/ : щиро, щоразу;

б) букви я,ю,є,ї у словах: яма, юний, лягти, давнє;

в) дж і дз у словах: джерело, дзеркало;

г) е, и, що не перевіряються наголосом: кишеня, левада, комин, либонь;

д) поєднання букв у словах іншомовного походження: Жанна, Марокко, тонна, вілла.

Смисловий, або семантико-диференціюючий, принцип полягає в тому, що написання розрізняють за значенням слів. За смисловим принципом пишуться:

а) велика чи мала літера у словах, які звучать однаково: Орел (місто), орел (птах), Орел (прізвище), місяць - Місяць;

б) слова разом, через дефіс або окремо: по-нашому зроблено, по нашому подвірї, що б і щоб, сонце - сон це.

Часто в одному й тому ж слові виступають різні принципи написання: явір - історичний і фонетичний, на річці - морфологичний і фонетичний, Ведмідь - смисловий і фонетичний, леміш - традиційний і фонетичний.

2. Для системи українського правопису характерні орфограми надзвичайно різноманітні за своєю природою, походженням, умовами обгрунтування, особливостями використання засобів української графіки тощо. У літературі розроблено типології орфограм на різних основах.

Очевидно, за графічним вираженням в українській мові слід виділити шість основних типів орфограм:

1. Орфограми-букви: великий, доньчин, Кривий Ріг, диспут.

2. Орфограма-апостроф: звялили, вербя, пятеро, сімя.

3. Орфограма-рисочка (перенос): хо-джу, роз-бити.

4. Орфограма-дефіс: будь-що, як-от.

5. Орфограма-пропуски (написання окремо): рік у рік, ні в кого.

6. Орфограма-контакти (написання разом): понад, жовтогарячий.

На цій основі виділяють два типи орфограм: буквені й небуквені.

3. В українському правописі відбулися певні зміни.

Насамперед слід зазначити, що в українському алфавіті тепер 33 літери, а не 32, як раніше. Відновлено написання й ширше вживання літери ґ, яка під час реформи правопису в 1933 році була неправомірно вилучена з української абетки. Змінилось також і порядкове місце мякого знаку. Тепер літера ь не замикає алфавіту, а стоїть третьою з кінця: ь, ю, я.

Із великої літери, але без лапок тепер писатимуться назви культувих книг: Апостол. Біблія, Євангепіє, Коран, Псалтир, Часослов, а також назви таких релігійних понять, як Бог (але боги), Божа Матір, Святий Дух, Син Божий. Із великої літери відтепер належить писати назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Різдво, Петра і Павла, Покрова тощо. Такі зміни повязані з духовним відродженням українського народу.

Правила переносу частин слова з одного рядка в інший стали “демократичнішими”, менше стало в них обмежень, категоричних вимог, збільшилась варіативність переносів. В основі правил переносу, як і раніше, лежить принцип поділу слів на склади.

Допускається подвійний перенос у словах типу - життя, знання, зілля, суддя - тобто коли подвоєння приголосних є наслідком подовження, а не збігу їх на межі кореня й суфікса, кореня й префікса. Отже, можна переносити: жит-тя або жи-ття. Якщо в основі слова поряд стоять два і більше приголосних звуки, то вони при переносі можуть розриватися й не розриватися. Правильним буде перенос: Дні-про і Дніп-ро. Це правило поширюється й на суфікси: видавни-цтво, видавниц-тво, видавницт-во тощо.

Із розділових знаків переносити можна тільки тире. Помітного спрощення зазнав правопис складних іменників із першою частино пів-. Тепер слова з пів- будуть писатися разом. Але якщо твірна основа починатиметься буквами я, ю, є, ї ,то вона разом із пів- буде писатися з апострофом: півяблука, півюрти. Через дефіс, як і раніше, пишуться слова, твірна основа яких є власною назвою: пів-Києва, пів-Одеси.

Якщо іменники-власні назви поєднуються з часткою не, яка вживається як префікс, то між префіксом-часткою і власною назвою ставиться дефіс, щоб підкреслити однослівність таких утворень: не-Європа, не-Париж.

Чи не найбільше змін сталося у правописі іншомовних слів. Без подвоєння тепер писатимуться слова: бароко, беладона, інтермецо, лібрето, стакато, фортисимо тощо.

Зберігається подвоєння у тих словах, в яких чується у вимові: ванна, вілла, манна, тонна та ін. Подвоєння залишається також у деяких словах з метою уникнення небажаних паралелей із власне українськими словами: бонна (вихователька-іноземка) і бона (паперові гроші), білль (законопроект) - біль (страждання), булла (папська грамота) і була (дієслово жіночого роду), мірра (ароматична смола) і міра (одиниця виміру), дурра (рослина) і дура (лайлива назва нерозумної істоти жіночого роду), мотто (епіграф) і мото (частина складного слова).

Подвоєння маємо при збігові префікса й кореня: апперцепція, бо є перцепція, імміграція, бо є міграція.

Подвоєні приголосні зберігаються, незалежно відвимови, в усіх словах, похідних від географічних, особових та інших назв, наприклад: марокканець (Марокко).

Відомо, що в загальних назвах іншомовного походження після букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р пишеться и, а не і, тобто діє так зване правило “девятки”, наприклад: диск, цирк, ритм та ін. Це правило існує тому, що саме вимова и, а не і є природнішою для української літературної вимови. Правило “девятки” поширилося на ряд власних географічних назв: Алжир, Аргентина, Чикаго, Сирія, Вавилон, Мексика тощо, а також деякі загальні назви: бравісимо, піанісимо, фортисимо та ін.

Після шиплячого ж, який в українській мові твердий, слід писати у у словах: Жуль Верн, журі; слово “парфумерія” пишеться з у, бо парфуми.

Зменшена кількість слів, у написанні яких присутня подвійна йотація: конвеєр, феєрверк; збережене традиційне написання у власих словах - Гойя, Савойя, Фейєрбах, а також у словах: майя (народність), фойє.

Суть основних змін у словотворі та морфології полягає у запровадженні єдиного терміну “відмінок” щодо граматичної категорії, званої раніше кличною формою; у розширенні випадків уживання закінчень -у, -ю в родовому відмінку однини іменників другої відміни чоловічого роду.

Слід писати у назві міста Кривого Рогу і у збірних поняттях: березняку, вишняку, каталогу, абзацу, уривку закінчення -у (було -а). При творенні прикметникових форм від географічних назв послідовніше втілено принцип спрощення приголосних на місці кореня та суфікса. За новими вимогами треба писати гаазький (а не гаагзький), данцізький (ане данцігський), лепцізький (а не лейпцігський), карабаський.

Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як в українських словах (гай, могутній, гадка, плуг, грип), так і в іншомовних давнішнього походження: грамота, генерал, а також у недавніх запозиченнях, часто вживаних, особливо у звукосполученнях гео-, -лог-, -гог-, -грам, -граф-: агітація, агресія, магазин, географія, педагог, кілограм.

Літера ґ передає на письмі задньоязиковий і зімкнений приголосний як в українських словах, так і в давних запозичених і зукрахнізованих: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґніт, ґоґель-моґель, дзиґа, ґніт, ґелґотати, ґуля тощо та похідних від них, а також у пізвищах ґалаґан, ґудзь і подібних.

Правильною є вимова Гданськ і ?данськ, Гарібальді і ?арібальді, Гренландія і ?ренландія, Гібралтар і ?ібралтар, Гарібальді і ?арібальді, Гете і ?ете.